Солдати на шибеницях висять. І тиша…

Богдан-Зиновій Хмельницький
Кадр із фільму “Богдан-Зиновій Хмельницький”

Прийшла весна — почався призов. Юнаків відповідного віку запрошують на призовні пункти повістками, декого приводять з міліцією. Чому наші хлопці не хочуть служити? Хто вони? Несвідомі громадяни молодої Української держави, манкурти і яничари? Та ні. Звичайні хлопці зі звичайних родин. Вони люблять свою Батьківщину. Більша половина з них мерзла на помаранчевих майданах і готова була в ті тривожні дні підставити груди під кулі спецназівців, захистити свою державу і демократичні свободи, віддати за Україну свої молоді життя. Чому ж служити не хочуть? Що в рідній армії не так? Чому вони її бояться?

Перш ніж спробувати пошукати відповіді на ці питання, наведу кілька законодавчих тез.

«Оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України». («Конституція України»).

«Загальний військовий обов’язок встановлюється з метою забезпечення комплектування Збройних Сил України (далі — ЗСУ).., а також підготовки населення до захисту України…» (ЗУ «Про загальний військовий обов’язок і військову службу»).

«Військова служба у ЗСУ та інших військових формуваннях є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров’я і віком громадян України, пов’язаній з захистом Вітчизни». (ЗУ «Про оборону України»).

Це мова законів. І йдеться в них про захист України. А чим займаються наші вояки насправді? Звернемося до мови фактів. Кілька років тому я прочитала інтерв’ю з відомим українським кінорежисером, академіком Миколою Мащенком. І натрапила на таке, що варто опублікувати дослівно. Отже, цитую:

…У вашій картині (йдеться про кінострічку «Богдан Хмельницький». — Авт.) вражає сцена повішання козаків. Величезний міст, на якому стоїть Богдан і дивиться на людей, які бовтаються у петлях. Де виготовили такі правдиві муляжі?

Це не муляжі — живі люди.

???!!!

Правда-правда. На зйомки ЗАПРОСИЛИ БАГАТО МОЛОДЕНЬКИХ СОЛДАТИКІВ. Постановники трюків пояснили, як треба правильно висіти, щоб не задихнутися і щоб на екрані відбувся ефект справжнього повішання. Для цього під підборіддям і петлею встановлюється невеличка планочка. Крім того, “повішаного” підтримували спеціальні страхувальні ремені, яких не було видно.

Одне слово, всі секрети відкривати не буду, але бідним солдатикам довелося БОВТАТИСЯ НА ШИБЕНИЦЯХ З РАНКУ ДО НОЧІ. Погода підвела, умови для зйомки були непідходящими. Я ж тим мостом довжиною 150 метрів взад-вперед пробіг разів 200. Слава Богу помітив, що одному хлопчині погано стало. Підхопив його: «Чого ж ти так неакуратно? Задихнутися ж міг». Він наївно відповідає: «А я думав, так треба». Слава Богу, все обійшлося

Ну і як вам така сюрреалістична картинка з сучасного армійського життя? Інтерв’ю це надрукувала газета з кількамільйонним тиражем. І тиша. Ніхто — ні Міністр оборони, ні військова прокуратура — не запитали батьків-командирів, з якого це дива вони дозволили українським воякам зранку до ночі бовтатися у шибеницях на догоду режисерському задуму. Хлопців призивали в армію державу захищати, а не роль муляжів виконувати.

Якось я побувала у рейді — писала про наслідки ліквідації повені. В одному з гірських сіл району побачила військовий підрозділ МНС. Кілька десятків солдатів строкової служби голіруч — лопатами — розгрібали завали, які принесла вода. Я тоді написала про це — дивувалася, як нераціонально і нерозумно використовують у нас армію, мовляв, невже у нас нема безробітних, які могли б виконати цю роботу, навіщо для таких елементарних і примітивних господарських робіт використовувати армію? У неї що, більш важливого заняття немає?

А от наступний сюжет. Кілька років тому на Івана Купала сталася трагедія. Група молодих людей вирішила розпалити купальську ватру поблизу Яворівського військового полігону. Замість дров вони назбирали снарядів, які валялися на полігоні, наче перестиглі буряки на занедбаному колгоспному полі. Снаряди вибухнули — були загиблі і поранені. Наступного дня високий військовий чин стискав плечима і дивувався перед телекамерою, як таке могло статися, адже в тій компанії було кілька хлопців, які вже відслужили в армії і не могли не знати, що ці снаряди боєздатні, отже смертельно небезпечні.

А може, і не знали. Хтозна, чим вони там займалися, в тій армії: копали пивницю для генерала (не так давно кількох солдатів під час копання підвалу засипало землею); розгрібали лопатами купи сміття, як у гірському селі, про яке я згадувала; а може, висіли у шибеницях на знімальних майданчиках?

Наша армія, треба це визнати, перетворилася на такого собі денщика. Він начебто служить, але служба у нього якась дивна — подалі від техніки і зброї, поближче до безглуздої і неоплачуваної роботи, яку мають виконувати цивільні, а не вояки.

Чесні військові б’ють на сполох-українська армія небоєздатна. На її озброєнні — морально і технічно застаріла техніка (пам’ятаєте, як Юлія Тимошенко згадувала про один-єдиний підводний човен, якого українські моряки мало не на мотузці волочать за собою по морю). В нашій армії не все гаразд із дисципліною (згадайте п’яного майора, який застрелив солдата, бо той якось не так включив телевізор).

Зрозумійте мене правильно. Я не закликаю призовників оминати райвійськкомати, відмовлятися служити. Я про інше — наша армія важко хвора, і пластирі у вигляді чергового військового призову її не врятують. Потрібна чітка і послідовна державна політика у цій сфері. Потрібні постійні і потужні фінансові ін’єкції. Потрібні нові технології, а не 60 КрАЗів, про які напередодні Дня захисника Вітчизни екзальтовано розповіло вітчизняне телебачення. Мовляв — ох і ах! — українські ЗСУ отримали майже сотню нових автомобілів. Про таке навіть говорити соромно. Це все одно що кілька років ходити без спідньої білизни, нарешті її купити і тепер всім про це розповідати. Військові експерти констатують — настала епоха безконтактних війн, у яких виграватимуть новітні технології і сучасна зброя. Табуни піхотинців з автоматами Калашнікова — це минулий час, долю теперішніх воєнних конфліктів вони не вирішуватимуть.

До передвиборних обіцянок Юлії Тимошенко перевести ЗСУ на контрактну форму служби можна ставитися по-різному. Можна саркастично закопилити губу і казати: «Що вона розуміє у військовій службі?». Може, і не розуміє. А що роблять ті, хто розуміє? І чи роблять вони щось узагалі? Тим часом українська армія розвалюється, як старі стоптані чоботи. Треба одягати інші. Можливо, саме контрактна служба стане рятівним колом для українських Збройних Сил. Свідомі у своєму виборі, добре навчені та організовані, високо оплачувані і соціально захищені вояки-контрактники — може, набагато ліпший фундамент для будівництва потужної армії, ніж розхристані, вічно голодні, беззбройні і безправні солдати строкової служби?

Аліса Мудрицька