Інтерв’ю. 7 жовтня. Фото. Вперше за багато років Людмила Янукович погодилася дати інтерв’ю.

Людмила Янукович
Людмила Янукович

Людмила Янукович досі живе в Донецьку і не збирається перебиратися до Києва, лише зрідка навідується до столиці.

Вона не займається громадською діяльністю, як і належить першій леді. Її практично не побачиш по телевізору і вже тим більше не зустрінеш на світських тусовках, виняток – тільки для донецьких театрів.

Вона ніколи не спілкується з пресою. Хоча, як виявилося, уважно стежить за тим, що пишуть про неї та її сім’ю.

– Людмило Олександрівно, 
 9 жовтня ви святкуєте день народження. Як плануєте відзначати?

– Цього дня буде велике церковне свято – Преставлення апостола і євангеліста Іоанна Богослова. Тому зранку я хочу поїхати до храму – сповідатися і причаститися. Після храму, якщо встигнемо, посидимо сім’єю. А ввечері йду в театр на закриття фестивалю “Зірки світового балету”. Я вже 18 років підтримую цей захід, і вперше його закриття припадає на мій день народження.

– Тобто зустрінете своє свято в рідному місті?

– Так, але на наступний день (в понеділок. – Авт.) Я хочу поїхати до Києва, якщо вийде. У президента зараз дуже напружений графік. Ось тільки влітку в Криму і змогли провести декілька днів разом.

– Ви не плануєте змінити прописку з донецької на столичну? Переїхати всією сім’єю?

Олександр (старший син. – Авт.) Живе і працює тут, в Донецьку. А Віктору доводиться буквально розриватися між двома містами. І хоча це важко, він практично кожен вихідний прилітає додому або приїжджає на машині. Звичайно, мріє перевезти до Києва ближче до себе Ольгу з Іллею. Але онук ще зовсім маленький, а тут я поруч, допомагаю.

– Якось Віктор Федорович розповідав журналістам історію вашого знайомства. А ви пам’ятаєте цей день?

– Дуже добре пам’ятаю! Це було в 1969 році в середині грудня. Я тоді працювала в тресті “ЕМС” (“Енакиевметаллургстрой), який будував на Єнакіївському металургійному заводі доменну піч № 1. Щоб встигнути до пуску, до будівництва підключили і інженерів, і техніків.

Робота була нехитра – передавали один одному величезні вогнетривкі цеглини для домни. Над нами ще плакат висів: “До пуску домни залишилося стільки-то днів”. І в якийсь момент моя напарниця по ліву руку віддає мені цеглу, а я не встигаю її взяти, і … величезний камінь падає мені на ногу. Та ще як – ребром! Боляче було, навіть сльози на очі навернулися.

Я сяк-так дошкандибала до кімнати, де могла перевести дух, а там молода людина працює – високий, гарний. Він підійшов до мене, дбайливо так налив води і запитав: “Як вас звуть?” Я кажу: “Люда“. А він серйозно: “А мене – Віктор“. Розповів, що працює, навчається в технікумі. Але мені не до розмов було, всі думки про те, що нога болить. Але зацікавились ми один одним відразу.

– І коли відбулася друга зустріч?

– Через кілька днів. Я йшла додому з роботи, чую, ззаду хтось гукає: “Люда!” Повертаюся, дивлюся – він: модний, в куртці-“москвичці” з цигейковим коміром, в туфлях на снігу. Ми стояли, спілкувалися, а він візьми і скажи: “А я вас на Новий рік хочу запросити”. Ми тоді ще навіть на “ви” були. Я розгубилася, адже мене виховували суворо. Ще б! Мама – юрисконсульт, дядько – голова суду, бабуся з дідусем дуже строгих поглядів. Я йому чесно і кажу: “Ні. Мене не пустять”.

– Невже відразу здався?

– Він у відповідь наполегливо говорить: “Пішли, я сам запитаю!” Ми заходимо в будинок, в залі вся сім’я разом, а Віктор з порога заявляє: “А можна Люда зі мною на Новий рік піде?” Мені страшно, аж коліна підгинаються. Дивлюся, мама з бабусею відразу перезирнулися. А дідусь Віті спокійно каже: “Ні, ми Люду не відпустимо. Якщо дуже хочете зустріти Новий рік з нею, приходьте до нас!” Я дуже добре пам’ятаю, як Вітя тоді прийшов ошатний, приніс із собою величезний торт і пляшку шампанського – на ті часи страшний дефіцит! Так добре тоді посиділи – Віктор відразу підкорив маму і бабусю.

А дідусь, звичайно, спочатку поставився до нього насторожено. Адже тоді було прийнято виходити заміж за хлопців, які живуть в сусідніх дворах. Добре знати їх родичів… А тут – абсолютно незнайомий хлопець.

В одному з інтерв’ю ви говорили, що з дитинства хотіли бути вчителькою. Чому такий вибір?

– Так, я завжди хотіла бути вчителькою, але моя сім’я не дуже схвалювала такий вибір – вони ж юристи. Мама мені казала: “От охота тобі величезні стопки зошитів перевіряти?” Раніше ж які твори писали? На 6-7 аркушів. Три роботи – вже загальний зошит, а мені цікаво було. Я навіть досі іноді ловлю себе на думці, що читаю якийсь текст, а сама намагаюся помилки знайти.

– Якщо не секрет, чоловік з вами радиться?

– Коли ми жили разом, Віктор часто зі мною радився. Зараз йому дуже непросто. Навколо багато недоброзичливців. Пам’ятаєте, коли на могилі Невідомого солдата був сильний вітер, який перекинув вінок. Як же потім цю новину смакували, перемивали кістки, зловтішалися. Але ж все під одним сонцем ходимо, хіба з іншими цього не могло статися?

Я дуже засмучуюсь і коли про себе читаю в пресі. Постійно тільки й обговорень, у що була одягнена, на якій машині приїхала, який годинник на мені, скільки коштує. Навіщо придумувати, лити бруд? Хочете знати правду, підійдіть і запитайте.

– Віктор Федорович – суворий батько?

– Так, Батя (так завжди називали Віктора Федоровича в сім’ї. – Авт.) дуже строгий. Як сказав, так і потрібно робити, без розмов. Звичайно, іноді мені доводилося в чомусь його переконувати, адже ситуації різні бувають.

– І виходило?

– Якщо доводити аргументовано, вплинути на нього можна. Хоча йому, як і всім чоловікам, складно відмовитися від свого рішення. Але якщо я наводжу вагомі аргументи, він погоджується.

Віктор Федорович завжди дуже багато займався з синами. Це він, до речі, Віктору прищепив любов до перегонів. Зараз син бере участь в чемпіонатах, нещодавно виграв змагання з трофі-рейду. Це дуже важка гонка по бездоріжжю. Швидкість там не так важлива, важливіше подолати весь маршрут. Місяць тому Віктор проїхав так пів-України, виграв третій етап чемпіонату, отримав за перемогу значну суму грошей. Він тоді приїхав до мене, радісний, каже, що виграні кошти передав на благодійність.

Я рада, що мої сини виросли чуйними. Адже ті гроші, які я відправляю людям, – це кошти моїх синів. Вони знають історію кожної людини, якій ми допомагаємо.

– Практично всі дружини президентів відкривають свої фонди. У вас є благодійна організація?

– У мене немає фонду і ніколи не було. У свій час я вела регіональну програму “Від серця до серця”. Ми разом з впливовими людьми: мерами міст, керівниками підприємств, відомими лікарями, діячами культури їздили по інтернатах і дитячих будинках області, допомагали хворим діткам.

Ці поїздки приносили велику користь. Ми купували все необхідне. Бо часом зустрічаються дуже недобросовісні люди, готові будь-що забити свою кишеню. Сиріт легко обібрати, і деякі цим користуються без страху.

А що стосується фонду – мені простіше людям допомогти безпосередньо. Фондом ж треба займатися, як організацією, а я нічого не розумію у веденні справ, бухгалтерії. Навіть створити фонд – ціла справа. За всіма цими папірцями допомога людям переходить на другий план.

– Але я знаю, що до вас і зараз багато хто звертається по допомогу?

– До мене, дійсно, звертаються багато людей. Поштова скринька завжди повна, практично від усіх – прохання про допомогу. Я сама відповідаю на всі листи – можу сидіти і писати всю ніч. Якщо є телефони – дзвоню, розмовляю з людьми. Для них це дуже важливо. Пишуть на домашню адресу, а іноді просто: “Донецьк. Першій леді України”. Листоноші вже знають, листи завжди доходять.

Але я і сама багато їжджу, спілкуюся з людьми. Всіх дуже шкода, особливо дітей. Дуже багато онкологічних. Усіх, із ким я зустрічалася, пам’ятаю по іменах, їх батьків, дати народжень. Я люблю людей, люблю їх вітати зі святами, спілкуватися з ними, допомагати.

Потрібно встигати допомагати. Дуже шанований мною отець Зосима з Нікольського говорив: “Поспішайте робити добро!” Ось я і поспішаю, поспішаю. Дуже боюся, що спізнюся…

– А зараз часто збираєтеся всією сім’єю або з друзями за одним столом? Є якісь особливі дати?

– Намагаємося збиратися родиною, хоча зараз вже складніше. А найголовніше свято в нашій сім’ї – це Новий рік. Адже кажуть, як Новий рік зустрінеш, так його і проведеш. Тому 31 грудня ми всією родиною сідаємо за стіл, щоб наступний рік бути разом. Як православна сім’я, ми дуже шануємо свято Пасхи, освячуємо пасхи. Святкуємо всією сім’єю, обов’язково ходимо до церкви, іноді навіть на всеношну.

– Не раз писали у пресі, що ви любите готувати. Яка у вас фірмова страва?

– Зараз я практично не готую, а раніше часто робила холодець. Моя бабуся його чудово готувала і мене вчила, щоб чистий був, прозорий. Цю страву у нас в родині дуже люблять. А хитромудрої їжі у нас на столі ніколи не було. Головне в їжі – щоб було смачно і корисно. До речі, коли готувала, найкращі шматочки намагалася віддати чоловікам. Якщо курка на столі, то грудка – дітям, ніжки – чоловікові, а крила – мої. Досі нічого не їм в курці, крім крил.

– Людмило Олександрівно, які у вас ще захоплення, окрім театру?

– Я зараз роблю сімейний альбом, вдома дуже багато старих фотографій. Реставрую їх, збільшую. Хочу зробити альбом Віктору та Олександру – по одному на кожну сім’ю. Самі вони ніколи цим не займуться, а це пам’ять. Адже ми вже немолоді. Хоча, знаєте, я зовсім не відчуваю свій вік. Пам’ятаєте, як говорила Любов Орлова: “Мені 39 – і більше бути не може”. Так от я відчуваю себе на 38″.

За матеріалами Комсомольская правда, Фото КП