5 червня. Напередодні цьогорічного Дня незалежності Грузії (26 травня) очікував біди.

Ніно Бурджанадзе
Бурджанадзе - українська Вітренко

Вісті з Тбілісі нагадували бойові зведення. Частина непримиренних, які називають себе опозиціонерами, анонсували швидку й масову «революцію», яка мала закінчитись поваленням «диктаторського режиму».

Дехто, як колишній міністр оборони Іраклій Окруашвілі, котрий втік аж до Франції, навіть обіцяв своє тріумфальне повернення і навіть грозився прийняти військовий парад замість Міхеіла Саакашвілі.

На щастя, все це виявилось позою і брехнею. Тбілісі, який ще нещодавно був оплотом опозиції, не підтримав «протестантів» з палицями, які гамселили ними поліцію, яка мала наказ не відповідати на провокації, перехожих і, коли був час і натхнення, – один одного.

На YouTube є десятки роликів, знятих в центрі Тбілісі, де «джедаї» з обрізками труб фехтують по головах, кидаються на журналістів, а інші – закидують камінням офіс громадського телебачення в Батумі.

Влада ніби самоусунулась, давши можливість «опозиції» показати себе. Пряма трансляція з місця протестів, якої так хотіла лідер «революції» Ніно Бурджанадзе, остаточно переконала людей, що на площі або вбогі або бандити.

Оголошена народна війна вийшла пшиком. Правда, хепі енду теж не вийшло. Двоє людей загинули – поліцейський і протестувальник, яких збили лідери опозиції, втікаючи на своїх джипах з місця програного бою…

Тут треба зробити важливу ремарку. В Україні практично ніхто нічого не знає про грузинську політику. Кажу відповідально: рівень знань 99% українців обмежується усвідомленням статевої відмінності між Саакашвілі та Бурджанадзе.

На жаль, це не жарт. А результат, так би мовити, емпіричних спостережень за теленовинами і публікаціями друкованої преси.

Само собою, не маю жодних претензій до забамбулених Шустером-Кісєльовим пересічних громадян. Проблема в тому, що ті, хто беруть на себе відповідальність коментувати події в Грузії, не ідентифікують Нателашвілі і Тортладзе, Гачечиладзе і Аласаніа, Угулава і Батіашвілі.

На пальцях однієї, припускаю, руки можна порахувати українських журналістів, редакторів і експертів, які знають в обличчя цих та інших політиків, хто розуміє їхні політичні цілі, знає бекграунд вчинків, заяв, врешті-решт – просто цікавиться подіями в Грузії.

Навіть найавторитетніші українські медіа головним і єдиним джерелом про події в Грузії використовують російський «Интерфакс», часто з вказівкою – «за матеріалами телеканалу Russia Today».

Брєд! Це все одно, щоб сталінське «Совинформбюро» сталевим голосом Левітана озвучувало вигадки та провокації нацистського міністерства пропаганди доктора Гебельса.

Весь цей пасаж про (без)відповідальність коментаторів грузинських подій я написав лише для того, щоб поставити, за Маяковським – «весомо, грубо, зримо», одне запитання.

Колеги, якого біса, ви так любите Ніно Анзорівну Бурджанадзе?

Це риторичне питання не мало б жодного сенсу, якби подібною любов’ю представників медіа могла б скористатись, приміром, інша пасіонарія – Наталія Михайлівна Вітренко.

Ну, справді, де великі, на пару розворотів, інтерв’ю з лідеркою ПСПУ? Де рясні цитати з її парадоксальних спічів? Де новини в стрічках найпопулярніших сайтів з заголовками на кшталт «Вітренко звинувачує владу у вбивстві опозиціонерів».

Всього цього неможливо уявити, бо чудово відомо, хто така мадам Вітренко і саме через це знання – не цитують, не запрошують, не популяризують. Бо це а) безсенсово, б) погано для репутації, в) тощо.

Але констатуємо: що не дозволено Вітренко – дозволено Бурджанадзе.

Лідерка радикальної опозиції в Грузії – така сама більшовичка, однак з гарним тюнінгом a la Юлія Володимирівна.

Як не дивно, в Україні та Росії Бурджанадзе набагато більше популярна особа, ніж у себе на батьківщині. Там вона має рейтинг, близький до нуля, і так само нуль впливу через фракцію в нуль депутатів у парламенті.

Навіть цікаво, чому тоді її регулярно приймає Володимир Путін? Навіщо Віктор Пінчук запрошує в почесні гості Ялтинської Європейської Стратегії? А ці безкінечні ефіри на різних каналах українського телебаченні, де вона з апломбом аристократки віщає про фальшиві результати реформ у Грузії і про те, що тільки вона здатна забезпечити країні свободу і демократію.

Відтак вона повертається додому. Щоб, скинувши маску голуба миру, роздати – не власноручно, а через чоловіка Бадрі Біцадзе, своїм прихильникам біти, арматуру і пляшки з бензином. Щоб, перебуваючи в прямому ефірі незалежного телеканалу, нести ахінею про «фашистську диктатуру». Щоб під час перехопленої спецслужбами телефонної розмови з сином обговорювати «потрібне» кровопролиття – мовляв, хай загинуть сто чи навіть п’ять сотень опозиціонерів, натомість потім в діло вступить спецназ російського ГРУ і гру буде зроблено.

Московська публіцистка Юлія Латиніна добре підмітила цю родову прикмету грузинської опозиції. Поки людина у владі – вона нормальна, як тільки випадає з обійми – стає просто ідіотом…

Більшість моїх тбіліських друзів вважають Бурджанадзе п’ятою колоною Москви. Без всяких обмовок. Бо коли калбатоно Ніно з радістю зустрічається з Путіним, їй в голову не приходить запитати, на якій підставі він відкраяв від Сакартвело 20% території. З її вуст не почуєш відповіді – чому російська армія стоїть у Цхінвалі та Сухумі? Чому триста тисяч біженців не можуть повернутись додому? Чому в Абхазії грузини не мають права голосу на виборах, чому сепаратисти заборонили їм вивчати в школах літературну грузинську мову, запровадивши регіональну – мінгрельську (це все одно, щоб міністр Табачник запровадив у школах Чернігівщини поліську говірку замість української).

За Бурджанадзе, її чоловіком, який десь переховується, та сином, який так хизувався зв’язком із російським спецназом, плаче Кримінальний Кодекс.

Поки вони кидали в суспільство свої абсурдні гасла – вони були якою не якою, але опозицією. Але після нападів на представників влади, поліцейських (за останнім опитуванням, в Грузіїї їм довіряють 87% людей), спроби захоплення телебачення – наступив час іншої розмови.

Опозиціонерці нічого не залишається, як підвищувати градус істерики. І є від чого. Індекс довіри – у межах похибки. Росія профінансувала протести, але отримала тільки брутальну телекартинку, а не нову владу, і тепер робитиме ставку на інших людей. Чоловік у розшуку, син – під статтею. Політичне майбутнє стало жертвою її політичного минулого.

Вахтанг Кіпіані, Український тиждень