18 травня. 18 травня у всьому світі відзначають Міжнародний день музеїв. 18 травня 2011 року може стати днем, коли разом з долею кількох музеїв та пам’яток, буде вирішено долю України як самодостатнього історичного та культурного явища.

Ганьба...

І це не перебільшення, адже в хвилини, коли ви читаєте ці рядки, у Києві та Севастополі вирішується питання, на тлі якого “харківські угоди” по ЧФ РФ чи списання мільярдних боргів олігархам стають несуттєвим дріб’язком.

Адже непомітно для широкого загалу на карту поставлена духовна спадщина Київської Русі, втративши права на яку Україна невідворотно розчиниться в “русском мире”.

17 травня в Києві відбулося засідання журі, яке повинно було визначити, що робити з Десятинною церквою. Точніше, яку конфігурацію музеєфікації пам’ятки та будівництва сучасної церкви на території історичного граду Володимира обрати.

Десятинна церква – це не просто рештки фундаментів, які зараз окрім археологів нікому не потрібні. Це один з символів православної цивілізації, а також один з наріжних каменів тисячолітньої історії та державної традиції.

Доля розпорядилася так, що цей символ, широко відомий у світі, опинився в сучасній Українській державі, що, безумовно, сприяло її легітимації. І ні для кого не секрет, що всі 20 років незалежності точилася боротьба за контроль над цим символом.

Якщо за часів президентства Леоніда Кучми та Віктора Ющенка тривали дискусії, як конвертувати символьний потенціал на користь Україні, то після обрання Віктора Януковича ракурс змінився. Тепер питання формулюється так: яку сучасну церкву Московського Патріархату побудувати на місці Десятинної?

Йдеться саме про будівництво нової церкви, а не про якесь “відтворення”, бо нікому не відомо, як виглядала історична церква князя Володимира. Існує 16 наукових реконструкцій, які істотно між собою відрізняються, а також десятки бачень сучасних архітекторів.

Деякі варіанти забудови представлені у статті Олександра Зінченка.

Як повідомила УП вчора, журі так і не змогло прийняти рішення, і процес відбору переможця розтягнеться ще на пару днів. Оскільки питання надзвичайно важливе, слід зупинитися на залаштункових процесах, які визначають долю рішення, а також на його наслідках.

Проекти забудови, представлені на конкурс, можна чітко поділити на дві групи.

У першій групі акцент робиться на збереження і музеєфікацію автентичних фундаментів. Характерна ознака – відсутність забудови на місці фундаментів та досить скромні, інколи – символічні розміри сучасних храмів, які розташовані десь збоку.

Друга група передбачає будівництво прямо на місті історичної Десятинної церкви і розміри храмів тут максимальні.

Обрати якийсь з варіантів повинно було журі з 15 осіб, яких так само можна умовно поділити на дві групи. Як досить влучно сформулював на вчорашній прес-конференції депутат Київської міської ради Олександр Бригинець, до журі входять люди, які ризикують власним ім’ям і репутацією, а також люди, які ризикують посадами.

До першої групи відносяться вчені, архітектори та окремі чиновники, які вже відбулися як особистості і перейшли в статус державних діячів. Друга група – це чиновництво та наукова номенклатура, яка більше дбає про самозбереження. Ці фундаментальні розбіжності стали визначальними під час процесу голосування.

В засіданні журі з 15 членів взяли участь 13: через хворобу не з’явилися заступник міністра культури Юрій Богуцький та директор Інституту історії України НАНУ академік Валерій Смолій.

І якщо Смолій передав свій голос одному з найавторитетніших українських археологів – заступнику директора Інституту археології НАНУ, члену-кореспонденту Глібу Івакіну, який керує розкопками Десятинної церкви, то Богуцький ніяких розпоряджень не дав.

Дебати журі тривали 5 годин. Під час дискусії чітко намітився вододіл: люди, які ризикують власною репутацією, наполягали на обранні проекту, який мінімально втручається в історичне середовище і не зашкоджує автентичним фундаментам. Окрім Гліба Івакіна, цю позицію, наприклад, активно обстоює Лариса Скорик.

Натомість ті, хто ризикує посадами, агітували за будівництво повноцінного великого храму, який фактично знищить всі історичні рештки. Головним лобістом будівництва великої церкви, як це не дивно, став керівник Державної служби з питань національної культурної спадщини Андрій Вінграновський, який, начебто, мав би дбати про збереження пам’ятки.

За підсумками обговорення відбулося таємне (!) голосування, але його наслідки досить швидко стали зрозумілі з подальшого перебігу подій.

Група Вінграновського мала чисельну перевагу – 8 голосів проти 5 (+1 голос Смолія). Але особи, які до неї входили, не узгодили свої позиції! Тому їхні голоси розподілилися між двома проектами, один з яких передбачає будівництво храму в стилі українського бароко, інший – у традиціях візантійських зодчих.

Натомість усі 5 голосів противників будівництва на фундаментах Десятинної церкви були віддані на підтримку одного проекту, який мав би перемогти за рейтинговим голосуванням. Але такий результат не влаштовував чиновників чи тих людей, чиї вказівки вони виконували. Тому далі почалося щось незрозуміле.

Два з трьох членів лічильної комісії – Вінграновський та директор КП “Дирекція реставраційно-відновлювальних робіт” Геннадій Гера – відмовилися підписувати результати голосування. В результаті було прийняте рішення не підводити підсумки, а протягом одного-двох днів отримати думку всіх членів журі і знайти якийсь компроміс.

Оскільки для визначення переможця достатньо одного голосу, саме сьогодні лобісти будівництва церкви будуть намагатися правдами і неправдами дотиснути потрібний результат.

Головний аргумент прихильників зведення великої церкви для Московського Патріархату, що активно поширюється в кулуарах, звучить так: “Янукович пообіцяв Кирилові, тому питання все одно буде вирішене”.

Наскільки цей аргумент відповідає дійсності – невідомо. Адже як сказав авторові цих рядків один з членів журі, Патріарх Кирило, коли дізнався, що йдеться не про відтворення історичної церкви, бо невідомо як вона виглядала, а про будівництво сучасного макету, при кількох свідках зазначив, що Церква не наполягатиме на будівництві храму на Старокиївській горі.

Але зрозуміло, що ні РПЦ, ні УПЦ МП не будуть відмовлятися, якщо його побудують. Тому цілком вірогідно, що найвище керівництво України та найвищі ієрархи УПЦ МП/РПЦ зайняли позицію мовчазної згоди, а головні рушії забудови дитинцю знаходяться десь на середніх ланках і в такий спосіб намагаються посилити свої позиції.

Якщо це дійсно так, то тим гірше. Адже Україна може втратити 1000 років історії тільки через те, що Янукович не оцінив масштаб проблеми, і дозволив нав’язати собі цей вибір. В будь-якому разі один з головних духовних та державницьких символів може почати працювати не на Україну в цілому, а на одну з конфесій, що змінить крихкий церковний баланс, який намагалися втримати і при Кучмі, і при Ющенку.

Поряд з визначенням долі Десятинної церкви триває інший менш помітний, але дуже важливий процес, рішення по якому так само прийматиметься сьогодні-завтра.

Ще одним символом християнської традиції в Україні є Володимирський собор у Севастополі, який знаходиться на території Національного заповідники “Херсонес Таврійський”.

Після відродження собору УПЦ МП послідовно працює над посиленням свого впливу на весь Херсонес, адже саме тут, у літописному Корсуні, за легендою прийняв хрещення князь Володимир.

Використовуючи собор як своєрідний плацдарм, представники УПЦ МП поступово розширюють свою фізичну присутність на території заповідника. У жовтні 2010 митрополит Сімферопольський і Кримський Лазар звернувся до Віктора Януковича з проханням посприяти відродженню на території Херсонесу чоловічого монастиря. Ця новина викликала жах у музейників.

Монастир був заснований у середині 19 століття, але ще на початку ХХ століття – за царських часів – під тиском вчених та окремих представників аристократії апетити церкви були суттєво обмежені. Спроба відродити монастир робилася на початку 1990-тих років, але зусиллями колективу заповідника, чиї аргументи сприйняв тодішній президент Леонід Кравчук, її вдалося зупинити.

Усі роки Незалежності церква не полишала своїх прагнень. Але їх не вдавалося реалізувати, в тому числі, і завдяки позиції діючого директора заповідника Леоніда Марченка, до якого є багато претензій, але в цьому аспекті він діяв досить послідовно.

Але у Марченка, який давно перетнув межу пенсійного віку, закінчується контракт. Вже відомо, що новий укладатися не буде, тому постало питання про наступника.

Головним претендентом на цю посаду зараз є екс-голова Севастопольської міської держадміністрації, екс-представник президента в Криму, а нині – депутат Севастопольської міської ради Леонід Жунько, який також очолює місцевий осередок Народної партії Володимира Литвина.

Леонід Михайлович – досвідчений керівник і постать в Севастополі досить впливова, але в нього є два недоліки.

Перший – він має базову сільськогосподарську освіту і не має ніякого стосунку ані до історії, ані до археології. Його можливе призначення керівником національного заповідника, який прагне потрапити до списку ЮНЕСКО, буде виглядати досить дивно.

Другий і головний – Жунько готовий йти на дуже великі поступки перед церквою. Начебто він бачить існування Херсонесу за моделлю Києво-Печерської Лаври, де половина віддана музею, а половина – церкві. Але приклад Лаври свідчить, що співіснування церкви і музеїв – це, на жаль, постійна боротьба останніх за виживання.

Як відзначив на прес-конференції вже згаданий Гліб Івакін, цивілізаційний рівень сучасних церковників досить низький, тому ще рано їм віддавати пам’ятки такого рівня.

Але питання збереження пам’яток в Севастополі, як і в Києві, тісно переплітається з політикою. Херсонес і Київ – це наші Мекка і Медина. Контроль над ними – це набагато більше, ніж просто розширення церковних громад.

Якщо місце Десятинної церкви буде віддано під потреби однієї конфесії, претензії якої на цю територію є не більш обґрунтованими, ніж у УПЦ КП чи, навіть, у язичницької громади. Якщо та ж конфесія отримає контроль над Херсонесом, то лише питанням дуже короткого часу стане передача тій самій конфесії Софії Київської та храмів Чернігова.

На цей рахунок не слід мати ніяких ілюзій. Наслідки для країни передбачити не важко.

Чи можна цьому зарадити? Поки що можна. Але часу обмаль. Якщо зараз питання про долю пам’яток загубиться на тлі китайської гречки чи ще чогось, вороття не буде.

Олексій Копитько, УП