27 березня. Дочка прийшла зі школи і сказала, що все тепер знову не так.

СРСР
Вперед у минуле?

Бо все тепер так, що, звісно, десь на світі була й світова війна, але в нашій вітчизні вона була вітчизняна. Як ото з Наполеоном. Лише ту з Наполеоном виграли фельдмаршал Кутузов і поручник Ржевський, а цю – генералісимус Джугашвілі й міністр Табачник. Питомо “вітчизняні” прізвища: у нас, на Західній Україні, таких – у кожному селі через хату.

Боюсь однак, що у випадку моєї дочки Міністерство освіти з тими своїми “реформами” трохи спізнилося. Ще якби вони перейшли в масований наступ років із 10 тому – хтозна, може, й мали б шанси прищепити їй загальносоюзну червоноармійську гордість. А так – навряд: встиг я вже розповісти дитині основні родинні історії. Зокрема – про галицького вуйка і буковинського прадіда.

Станом на серпень 1939 року, тобто на момент, коли вітчизна Джугашвілі й Табачника обіцяла вічне взаємовигідне кохання вітчизні Гітлера й Геббельса, ні мій буковинський прадід, ні мій галицький вуйко у жодній із тих вітчизн не проживали. А жили в українських селах під владою Румунії та Польщі відповідно. Тільки прадід, маючи дружину, сімох дітей і розміняний п’ятий десяток, про такі речі, мабуть, узагалі не думав. Натомість юний і національно розбуджений вуйко не лише думав, а й починав діяти.

У вересні 1939-го вуйко опинився під німцями. У червні 1940-го прадідове село зайняли перші совєти. Роман вітчизни Джугашвілі й Табачника з вітчизною Гітлера й Геббельса продовжував давати обом вітчизнам територіальні прибутки. Аж раптом легкодоступні території закінчилися. Роззирнувшись довкола, учорашні коханці усвідомили, що іншого виходу нема: доведеться воювати між собою. І почалась “велика вітчизняна війна”. На Північну Буковину – вже як союзники Гітлера – повернулися румуни. Прадіда викликали на якусь комісію, визнали застарим і дали йому спокій. Тим часом вуйко склав у Генеральній Губернії випускні іспити, так звану матуру, отримав двомовний німецько-український атестат і подався в УПА.

Навесні 1944 року, схарапудивши коня, над головою прадіда пролетів у західному напрямку рій літаків. За роєм прийшли сухопутні “ослободітєлі”. Прадіда вони “ослободили” від коня, а сім’ю – від прадіда. Стріляти старого не навчили, але гвинтівку, не буду брехати, дали. І наказали визволити Польщу. Там прадід, зрозуміло, й загинув у першому ж бою, так і не з’ясувавши, котра з тих вітчизн, які вешталися його селом і заважали обробляти землю, була гіршою, і чому вмирати за одну із них треба саме в Польщі.

Інша справа – вуйко. За що і проти кого він воює, вуйко знав дуже добре. Втім, як і вітчизна, яка, щоправда, ніколи йому вітчизною не була, але вирішила нею стати. А щоб він не думав, ніби це жарти, вітчизна витягла його, недотруєного газом, із криївки і відрядила на десятирічні курси з вітчизняного природознавства до таборів Красноярського краю. З подальшим довічним засланням. На вуйкове щастя, хоч і всупереч його юнацькій мрії, місцевість, де він народився, по війні залишилась у складі Польщі. Як польський громадянин вуйко 1956 року повернувся додому і з німецько-українським атестатом вступив до Варшавського університету.

Одне слово, пояснюю я дочці, прадід загинув за вуйкову вітчизну, вуйко воював за нашу, наша ж дотепер називає вуйка бандитом. Прадіда вона так не називає, але й сказати нам, де він похований, не може. Це – лише дві з тих історій, яких у нас, на Західній Україні, – в кожному селі через хату.
Олександр БОЙЧЕНКО, Газета.уа