17 лютого. У наступному році в Польщі і в Україні пройде Чемпіонат Європи з футболу. Але як йдуть справи на Україну, яка ніяк не може позбутися репутації “найбіднішої держави Європи”?

Україна
Україна - дикий схід Європи

Відповідь на це питання оглядач Tagesspiegel Нік Афанасьєв спробував знайти всередині країни, відправившись в поїздку до Києва та Львова.

“Страх перед Сходом сидить глибоко у свідомості європейців. Холодна війна, Чорнобиль, моторошні повідомлення про державне свавілля і кількості ВІЛ-інфікованих не могли не позначитися на сприйнятті середньостатистичного жителя Західної Європи“, – пише автор, зауважуючи, що після присудження Польщі та України права проведення ЧЄ-2012 року страх охопив і футбольних фанатів.

Фінал Чемпіонату повинен відбутися всього в 200 км від бетонного саркофага, яким покритий аварійний реактор нещасливої АЕС.

Після непривабливого вигляду міжнародного аеропорту Київ-Бориспіль, який більше підходить для якого-небудь провінційного міста, але ніяк не мегаполісу, журналіст відзначає таку особливість киян, як шепіт розмови на вулицях.

“Невже особисте життя охороняється тут більше, ніж у Європі? Або ж це відгомони часів КДБ – ще одна фобія, яка охопила європейських спостерігачів з тих пір, як до влади прийшов проросійський президент Віктор Янукович?”

Брудна білизна нового правителя і олігархів, які стоять за ним демонструється день у день у пресі – яку, правда, читають лише ті, хто ще зараховує себе до інтелігенції. Згідно з рейтингом міжнародної організації “Репортери без кордонів”, Україна за останній рік різко здала свої позиції, опустившись на 131-е місце – в першу чергу через зниклого безвісті і швидше за все вбитого журналіста Василя Клементьєва, який проводив журналістські розслідування та писав про корупцію, пише автор.

“Такі історії більш звичні для Росії, – продовжує він. – Проте існують й інші аналогії, такі, як закручування гайок відносно телеканалів. Друкованим ЗМІ, щоправда, поки дають “пограти” у демократію”.

За словами художника і громадського активіста Олександра Володарського, “основною проблемою України є віра її громадян в те, що свобода і гарне життя – взаємовиключні поняття”. Разом з іншими діячами мистецтва, які також завалені судовими позовами за свої нешкідливі акції протесту, він затіяв свого роду судовий експеримент під дахом Київського університету: щось середнє між виставкою і протестним заходом. Так, тексти судових постанов висять поруч з розмальованими тарілками: наприклад, зображений на одній з них поліцейський опускає свій кулак на голову молодої людини, на яку поставлена товста книга.

“Коментар до національної конституції” – свідчить підпис до малюнка.

Потім автор переходить до опису нічного життя Києва, з його недешевими барами та дискотеками, доступними жінками та “капіталізмом зі східним обличчям”.

“Якщо вірити статистиці, такий вид капіталізму має найсумніші перспективи. За неофіційними оцінками, близько 2% населення ВІЛ-інфіковані, що в середньому по Європі є найвищим показником. У рейтингу Human Development Index, що зображає рівень життя населення, Україна посідає 69 – е місце, після Албанії чи Лівії. І це при тому, що українська економіка 39-я за величиною в світі “.

Однак цифри – це ще не головна проблема, що ускладнює розуміння між Сходом і Заходом: в основі є культурні відмінності, пише автор. У той час як німці з підозрою і критикою ставляться до всього, що приходить ззовні, то українці, навпаки, живучи під гаслом “немає пророка у своїй вітчизні”, вважають за краще довіряти всьому західному.

“Для держави, якій всього 19 років, що знаходиться в пошуках власної самоідентифікації, недовіра до себе є баластом, який так само важко тисне на плечі, як і зовнішньополітичне лавірування між Росією і Європою“.

Прагнення до справжньої незалежності зростає разом з усвідомленням того, що в політичному плані це практично неможливо. Сюди ж додається і те, що на шляху свого розвитку Україна робить крок вперед, щоб потім відступити на два назад: прозахідні “помаранчеві” сили змінюються нібито проросійським керівництвом, яке насправді просто терпить великого сусіда. Найяскравіший вираз, на думку автора, подібні протиріччя знаходять в національних дебатах з приводу мови – фактично вся країна в побуті розмовляє російською, офіційні документи та вуличні вивіски складені українською, проте навіть українські націоналісти лають росіян по-російськи.

І тим не менше, пише у третій частині своєї публікації Нік Афанасьєв, в Україні можна зустріти і тих німців, хто не побояться приїхати сюди і почати свою справу. З одним із них журналіст зустрівся у Львові. Удо Гейне – керуючий фешенебельним готелем в центрі Львова. У бесіді він згадує про те, що йому довелося працювати з Рінатом Ахметовим.

“У цій країні це подібно посвяті в лицарі для бізнесменів, оскільки Ахметов – не просто донецький олігарх, а, як кажуть, олігарх олігархів. Він будує п’ятизіркові футбольні стадіони, підтримує президента, забиває мільярди і є, мабуть, найбагатшою людиною в Європі” .

“Ризик тут великий. Але він співвідноситься з прибутком”, – пояснює своє перебування тут німецький підприємець.

Перед поверненням до Києва автор публікації заглядає у культовий заклад під назвою “Криївка”, на вході в який стоїть солдат з автоматом і з удаваною суворістю запитує кожного, хто входить, чи він не “москаль”. Стільки “театрального” націоналізму в місті, в якому і натурального хоч відбавляй, дивується автор.

У цьому питному закладі на стінах розвішані портрети Степана Бандери, який викликає неоднозначні оцінки, якого одні вважають національним героєм і борцем визвольного руху, а інші просто бандитом. Незважаючи на те, що тут не їдять традиційні російські пельмені, вважаючи за краще вареники, горілка ллється рікою.

Європа їде до нас, – каже офіціантка, відповідаючи на запитання про своє ставлення до майбутнього ЧЄ з футболу, – а ми їдемо в Європу“.

За матеріалами Tagesspiegel