Тележурналіст Леонід Парфьонов увечері 25 листопада став першим лауреатом премії імені Владислава Лістьєва. Отримавши приз на церемонії в телецентрі «Останкіно», журналіст звернувся до присутніх з викривальною промовою про сучасний стан російського телебачення.

Леонід Парфьонов

Премія Владислава Лістьєва, повідомляє РІА Новини, присуджується «за яскраве втілення на екрані творчих принципів знаменитого журналіста» людині, проекту або команді, які стали явищем року у вітчизняному телебаченні. Премія заснована фондом «Академія російського телебачення» та «Першим каналом» навесні 2010 року.

Лауреату вручається статуетка у вигляді сидячого хлопчика, який охопив руками коліна і дивиться вгору. Грошова частина премії складає мільйон рублів.

Тележурналіст Владислав Лістьєв, перший генеральний директор ОРТ, автор і ведучий популярних телепередач кінця 1980-х – початку 1990-х років, був убитий в Москві 1 березня 1995 року.

ПРОМОВА

“Сьогодні вранці я був у лікарні в Олега Кашина. Йому зробили чергову операцію, хірургічно відновили в прямому і переносному сенсі цього поняття особу російської журналістики. Звіряче побиття кореспондента газети “Коммерсант” викликало значно більш широкий резонанс у суспільстві та професійному середовищі, ніж всі інші замахи на життя і здоров’я російських журналістів. У реакції федеральних телеканалів, правда, могла підозрюватися заданість – адже і тон негайного відгуку глави держави на те, що трапилося відрізнявся від сказаного першою особою після вбивства Анни Політковської. І ще.

До нападу на нього Олег Кашин для федерального ефіру не існував і не міг існувати. Він останнім часом писав про радикальну опозицію, протестні рухи та вуличних молодіжних ватажків, а ці теми і герої немислимі на ТБ. Маргінальне начебто середовище починає щось міняти в суспільній ситуації, формує новий тренд, але серед тележурналістів у Кашина просто немає колег. Був один Андрій Лошак, та й той весь вийшов – в інтернет.

Після справжніх і уявних гріхів 90-х у 2000-ті роки у два прийоми – спочатку заради викорінення медійних олігархів, а потім заради єдності рядів у контртерористичній війні – відбулося одержавлення “федеральної” телеінформації. Журналістські теми, а з ними все життя, остаточно поділилися на прохідні по ТБ і непрохідні по ТБ. За всяким політично значущим ефіром вгадуються цілі і завдання влади, її настрою, ставлення, її друзі і недруги. Інституційно це і не інформація зовсім, а владний піар чи антипіар – чого варта ефірна артпідготовка зняття Лужкова. І, звичайно, самопіар влади.

Для кореспондента федерального телеканалу вищі посадові особи – не ньюсмейкери, а начальники його начальника. Інституційно кореспондент тоді і не журналіст зовсім, а чиновник. З начальником начальника неможливо, наприклад, інтерв’ю в його справжньому розумінні – спроба розкрити того, хто не хотів би розкриватися. Розмова Андрія Колеснікова з Володимиром Путіним у жовтій “Ладі-Калині” дозволяє відчути самовпевненість прем’єра, його настрій на 2012 рік і необізнаність в неприємних темах. Але уявімо чи в устах вітчизняного тележурналіста, а потім у вітчизняному телеефірі питання, задане Колесніковим Путіну: навіщо ви загнали в кут Михайла Ходорковського?

Це знову приклад з “Комерсанта” – часом виникає враження, що провідна суспільно-політична газета країни (вісник аж ніяк не програмно-опозиційний) і федеральні телеканали розповідають про різні Росії. А провідну ділову газету “Ведомости” спікер Гризлов фактично прирівняв до посібникам терористів – в тому числі за своєю звичкою до контексту російських ЗМІ, телебачення, перш за все. Рейтинг діючих президента і прем’єра оцінюють приблизно в 75%. У федеральному телеефірі про них не чути критичних, скептичних або іронічних суджень. Замовчується до чверті спектру громадської думки. Вища влада постає дорогим небіжчиком: про неї тільки добре або нічого. Притому, що у аудиторії явно затребувані й інші думки: який фурор викликав майже єдиний виняток – показ по телебаченню діалогу Юрія Шевчука з Володимиром Путіним.

Вічнозелені прийоми, знайомі кожному, хто застав Центральне телебачення СРСР. Коли репортажі підміняє протокольна зйомка “зустріч у Кремлі”, текст містить “інтонаційну підтримку”, коли існують канони показу: перша особа приймає міністра чи голову регіону, йде в народ, проводить саміт із закордонним колегою. Це не новини Можливі покази і зовсім без інфоприводів  – на прорідженій ефірній грядці будь-який овоч буде виглядати фігурою просто в силу регулярної появи на екрані.

Пропрацювавши тільки в Останкіно або для Останкіна 24 роки, я кажу про це з гіркотою. Я не маю права звинувачувати нікого з колег, адже сам ніякий не борець і від інших подвигів не чекаю. Але треба хоч називати речі своїми іменами. За тележурналістику подвійно прикро при очевидних досягненнях масштабних телешоу і вітчизняної школи серіалів. Наше телебачення все витонченіше розбурхує, захоплює, розважає і смішить, але навряд чи назвеш його цивільним суспільно-політичним інститутом. Переконаний, це одна з головних причин драматичного спаду телеперегляду в найактивнішої частини населення, коли люди нашого з вами кола кажуть: чого ящик включати, його не для мене роблять!

Куди страшніше, що більша частина населення вже і не потребує журналістики. Коли дивуються: ну, побили, подумаєш! Хіба мало кого у нас б’ють, а чого яерез репортера-то така метушня? Мільйони людей не розуміють, що на професійний ризик журналіст йде заради своєї аудиторії. Журналіста б’ють не за те, що він написав, сказав чи зняв. А за те, що це прочитали, почули чи побачили».

Джерело Вголос