Чорноморський флот
Чорноморський флот

Коли кілька місяців тому нова київська влада підписали з Москвою угоду, відому як «флот в обмін на газ», це викликало велике хвилювання в першу чергу на Україні, але також і в Росії. Це цілком зрозуміло, якщо взяти до уваги, що російська присутність у Криму і Чорноморський флот викликають у цій країні сильні емоції, пов’язані з роллю, яку цей регіон і флот зіграли в її історії.

Росія – у себе вдома

Для Росії було дуже важливо утриматися в Севастополі. По-перше, за емоційних причин. Зрештою Севастополь – головна база Чорноморського флоту, і героїчна оборона міста під час Кримської війни в 1854 році і в ході Другої світової, а також протягом більше 200 років – це важливі сторінки її історії. Для російських військових перебування в Севастополі – це не “в гостях”, а “у себе вдома.” Крім того, в Росії пам’ятають слова Потьомкіна: “Хто володіє Кримом – володіє Чорним морем“. По-третє, відмова від Севастополя – це величезна проблема практичної властивості, так як довелося б переносити кудись розміщення суден, а в Новоросійську і Туапсе на східному, російському березі Чорного моря – невідповідні кліматичні умови. Та й мова йде не тільки про судна, а й про різні чисто сухопутні, а також авіаційні підрозділи і обладнання.

І не дивно, що крім розширення морських баз в інших частинах Чорного моря Москва робила спроби отримати в України згоду на продовження оренди в Севастополі. Це, однак, зустрічало серйозний опір з боку колишньої влади Україна, а в першу чергу Віктора Ющенка.

Це зрозуміло, тому що стратегічною метою України був вступ до НАТО. Звичайно, можна уявити собі членство в альянсі за наявності на своїй території іноземної бази, але це повинна була б бути така база, як Гуантанамо на Кубі або військові бази Великобританії на Кіпрі. Це повністю ізольовані анклави, де на вході і виході є суворий контроль, так, ніби це перетинання державного кордону. Нічого подібного в Криму немає. Російські бази повністю вросли у тканину міста і регіону, що природно, оскільки вони розкидані по величезній кількості місць, що має не тільки історичне підґрунтя, але пов’язане з тим, що Чорноморський флот – це не лише порт, а й склади, вузли зв’язку, аеродроми, батареї ракет та артилерії, частини морської піхоти. У такій ситуації було б складно будь-яким чином контролювати переміщення по території країни-члена НАТО військової техніки та персоналу інших армій, що не входить до альянсу, країни. Так що кінець військової присутності Росії на території України повинен був рахуватися умовою вступу в НАТО. Але не тільки це – справа була в остаточному підтвердженні суверенітету і виконанні вимоги конституції, яка не допускає базування іноземних військ на території країни.

Який флот?

Ситуація радикально змінилася після того, як Віктор Янукович переміг на виборах, а його партія сформувала уряд. Хоча у передвиборчій кампанії тема подовження оренди не піднімалася (мова була тільки про «перегляд» цього питання), то, як видається, катастрофічна фінансова ситуація схилила нову владу до чергового (після поділу Чорноморського флоту) обміну: продовження договору про базування в Севастополі в обмін за зниження ціни на російський газ. Попередньо розірвати цей договір було б складно, так як знижки на газ не є предметом окремої угоди, а входять до договору про продовження базування флоту, так що розірвати його означало б розірвати все відразу.

Це крок несе кілька важливих наслідків. Перше (хоча не найголовніше) – це майбутні наслідки для Євросоюзу, коли Україна стане його членом, тобто, я сподіваюся, ще до 2042 року. Мова про те, що тоді Україна буде єдиною великою країною-членом, яка не входить до НАТО. Це може негативно вплинути на відносини між ЄС і Альянсом. Я пишу так тому, що вірю в міцність і ЄС, і НАТО.

Таким чином, невдовзі після підписання угоди “флот за газ” з основних документів, що визначають політику України, були виключені всі тези, що стосуються вступу в НАТО, і повернулося визначення України як «позаблокової» держави, тобто залишається поза будь-якими військовими союзами.

Що стосується самого альянсу, то його відносини з Україною, принаймні в правовій сфері, будуть вимушено нагадувати більше його відносини з Росією, ніж з країнами-кандидатами в члени. Так що не буде ні плану дій щодо вступу в НАТО, ні інвестицій у підготовку військових кадрів для пов’язаних з членством потреб. Проте активність альянсу щодо зміцнення військово-політичного співробітництва, культивування в українському суспільстві образу НАТО як партнера і, принаймні, потенційного союзника, а не загрози, повинна зберігатися і розвиватися.

Для Росії – не тільки емоційно, а й у суто військовій сфері, угода стала великим полегшенням. Не потрібно витрачати гроші на будівництво нових баз. Це дозволить посилити Чорноморський флот, який, незважаючи на значне збільшення витрат на оборону, все ще перебуває в поганому стані. В опублікованому в 2008 році після війни з Грузією інтерв’ю (під заголовком “Флот, та не той”) один з російських адміралів розповідав, в якому жахливому стані перебувають судна. Як приклад він навів ситуацію, коли кілька з них при поверненні до Севастополя “задимілися”, і їх довелося поставити в док, а одне, випустивши дві ракети, не могло вести подальші дії. Посилення здається справою вирішеною, а вагомий факт, який змушує задуматися – це те, що куплені у Франції суперсучасні вертольотоносці типу «Містраль» будуть підкріпленням в першу чергу для Чорноморського флоту.

Економічне домінування

Для нинішньої “помаранчевої” опозиції цей політичний поворот – і виклик, і черговий шанс. Поразка на президентських виборах стала значною мірою результатом її розпаду, а він – не стільки принциповими програмними розбіжностями, скільки дуже сильною особистою антипатією. Зараз опозиція отримує тему, навколо якої знову можна згуртуватися. І тема ця зрозуміла, здатна викликати сильні емоції, що дозволяє обґрунтовано підняти тему загрози суверенітету країни. План нинішнього уряду продати Росії недобудований через брак коштів крейсер під назвою «Україна» може перерости в ясний символ!

Проблема в тому, що до цих пір опозиція не була здатна використати цей шанс, і питання флоту не перебуває зараз у центрі уваги громадськості. А шкода, адже в грі, що трива мова йде не тільки, і навіть не стільки про Чорноморський флот та Севастополі. Мова йде про Україну: чи буде вона знову прив’язана до Росії – вже не прямою політичною залежністю, як в радянські часи,  а економічними зв’язками.

Зараз чітко помітно, що Росія хотіла б поширити своє економічне домінування на газ, енергетику, а також авіаційну і суднобудівну промисловість. Якщо ці сектори опиняться під контролем російських компаній, то, знаючи їх залежність від російського уряду, можна обґрунтовано вважати, що через величезну силу тиску, який буде чинити Росія, в України залишиться мало свободи в плані формування власної політики. Природним чином постає питання, чи буде вигідний такий розвиток подій для України, для Польщі, для ЄС, а врешті-решт і для Росії.

Висока ціна

Україна знаходиться в дуже складній економічній ситуації. Частково це ефект загальної кризи, але також і гострої політичної боротьби за голоси виборців, в якій обидві сторони часто вдавалися до популістських, нереалістичних обіцянок, що роздуло витрати бюджету. Більш низькі ціни на газ дозволять Україні за 10 років заощадити близько 40 мільярдів доларів, що значно поправить її фінансову ситуацію. А співпраця з Росією в авіаційній промисловості чи атомній енергетиці може помітно поліпшити стан багатьох підприємств. Проте залишається питання, чи не занадто висока політична ціна за це.

Стратегічною метою повинна залишатися модернізація української економіки, і, особливо, поряд з фінансовим сектором, промисловості. Такий імпульс і кошти на його реалізацію не прийдуть з Росії. Адже вона сама домагається від ЄС запуску програми «Партнерство заради модернізації.” Ситуація, коли можливі західні інвестиції та програми модернізації економіки доведеться, по суті, погоджувати з Москвою – напевно, не найпривабливіша для України перспектива.

Виходячи з принципу, що все, що не робиться, на краще, багато українських коментаторів і аналітиків намагаються знайти в цій угоді якісь плюси. Вони звертають увагу на те, що перебування Чорноморського флоту регулювалось лише дуже загальним, по суті, політичним договором. Бракувало декількох десятків технічних угод, як хоча б потрібних за українськими законами договорів оренди на конкретні об’єкти або документів, що стосуються контролю над водними шляхами та їх позначення. Прогалини присутні і в питаннях, що мають величезне стратегічне значення. Хоча Україна хоче бути державою без ядерної зброї, у неї немає можливості контролювати, чи не обладнані  такою зброєю бойові одиниці чорноморського флоту – судна, літаки чи вертольоти. Цей флот брав участь у війні з Грузією, зробивши неспровокований напад на територію грузинської Абхазії. Тим самим, так як атака виходила з території України, згідно з резолюцією ООН від 1954 року, Україна нарівні з Росією стала агресором! І, нарешті, інша проблема: терористична загроза. Крим знаходиться неподалік від території Кавказу, де процвітає тероризм. У тому числі здійснюються терористичні напади на російські військові об’єкти. Потрапити до Криму через Азовське море елементарно просто, хто ж і яким чином забезпечить безпеку Севастополя?

Продовження договору пробудило надії на появу всіх відсутніх регулюючих документів, тому що аргумент, що не варто нічого починати, раз скоро справа стане безпредметною, це не відмовка. На жаль, так не сталося. Відсутність цих документів вигідно Росії, тому що завдяки цьому Севастополь і значна частина Криму на практиці залишаться під повним російським контролем. Тому вважається, що відсутність даних угод – це набір “заморожених проблем”, а їх вирішення має стати найголовнішим питанням і справою Україні.

Quo Vadis, Україно?

Останнім часом лунає дедалі більше суперечок про архітектуру європейської безпеки, які викликані, зокрема, пропозицією президента Медведєва підписати новий договір, який поширювався б на весь євроатлантичний регіон. Принципові переговори повинні були б, на думку більшості, проходити між НАТО і союзом, званим Організація Договору про колективну безпеку, головну роль в якому грає Росія, і в яку крім неї входять Білорусь, Вірменія, пострадянські держави Середньої Азії, але не входить України.

Ведення переговорів у такому складі здавалося б цілком виправданим, тому що НАТО могло б представляти в них крім своїх членів країни, запрошення приєднатися до альянсу. Зараз за рамками цих переговорів опинилася б Україна. Так що залишається питання: Quo Vadis, Україно? Можливо, прийняті і обіцяні рішення – це лише відчайдушна спроба поправити дійсно погану економічну ситуацію без наміру повністю поміняти політичні вектори. Однак не можна закривати очі на проблему “втоми” від України не лише на Заході, але й у Польщі. Україну починають називати вічно буферною державою. А це це ж завжди малі, слабкі держави, які поділяють потенційно конфліктуючі сторони, як це було у випадку Бельгії чи Афганістану, а Україна – це найбільша за площею європейська країна з великим людським потенціалом і великими економічними можливостями без якої неможлива стійка стабілізація нашого регіону. Так що, незважаючи на повороти нинішньої, а, може бути, і подальшої української політики, слід максимально підключати Україні до розмови про майбутнє нашого континенту, а в інтересах Польщі та Європи «не ставити на ній хрест“. Будемо сподіватися, що заплановане з ініціативи МЗС скликання нового Форуму польсько-українського партнерства зможе хоча б у якійсь мірі задовольнити ці потреби.

Джерело: Rzeczpospolita