Ігор МірошниченкоІгор Мірошниченко: Московська окупація. Грузинський досвід.

Днями минуло два роки з часу зухвалого вторгнення Москви у Грузію. Знехтувавши усякими нормами міжнародного права та вкотре продемонструвавши свою аморальну сутність “рускій мєдвєдь” вліз у хату до сусіда. Розтоптавши грузинську суверенність, наплювавши на право народу самовизначатися щодо порядків у своєму домі та знехтувавши інтересами сотень тисяч корінного населення, москалі окупували територію Південної Осетії та Абхазії і заявили про безпідставне власне право “там жіть”. Сила московських окупантів на цих територіях сьогодні базується на кримінальній сутності місцевих сепаратистів, щедро підгодовуваній Кремлем, потужній інформаційній пропаганді та мовчазному спогляданню за вчиненим беззаконням з боку світової спільноти. Євросоюз та США разом зі своїм удавано грізним Північно-атлантичним альянсом заткнули писки й пальцем не поворухнули для того, щоб протистояти московській агресії. НАТО, до числа членів якого так щиро прагнули приєднатися грузини, без жодних докорів сумління зрадив потенційного партнера і продемонстрував усю прогнилість такої системи колективної безпеки. Проте, розрахунок Вашингтона й Брюсселя на те, що апетити Кремля вдасться задовольнити грузинським пирогом та іншими дрібними десертами на кшталт поступок у намірах розташувати системи ПРО на територіях Чехії й Польщі виглядає напрочуд наївним. Історія розв’язання Другої Світової війни нічому не навчила американських та європейських політиків, тому, через власне боягузтво, вони приречені повторювати помилки Даладьє і Чемберлена. Сама Грузія, натомість, стала мудрішою, і попри фактичну втрату близько 20% своїх територій, сильнішою та монолітнішою.

Окупація Південної Осетії та Абхазії, як не парадоксально це звучить, пішла на користь єдності країни та чіткій визначеності у її зовнішньополітичних пріоритетах. Ні, грузини не відмовились від подальших намірів інтегруватися до Європи та НАТО, вони й тепер намагаються тісно співпрацювати зі США. Однак у всіх цих стосунках вже немає й тіні наївності, а є чітке розуміння свого місця у загальносвітовій системі координат. Грузію ніхто не захистить краще, ніж вона це може зробити сама, економіку країни не врятують жодні кредити Світового банку чи МВФ, а лише кардинальні реформи та подолання корупції. І Грузія, судячи не лише з офіційних рейтингів та статистичних даних, але й з мого особистого досвіду, який вдалося отримати після нещодавнього візиту до країни, робить це завзято й успішно. Президент Саакашвілі за якихось 5 років перетворив зубожілу та розбиту паралічем постсовєтських хвороб економіку у одну з найбільш привабливих з точки зору внутрішніх та зовнішніх інвестицій. Бізнес у Грузії сьогодні робити чи не найлегше не тільки серед країн колишнього соцтабору, але й у порівнянні з іншими провідними державами світу. Про подолання корупції в країні не розкаже ніхто краще за звичайних громадян, а вони легко й спокійно мовлять про те, що роздавати хабарі при отриманні будь-яких довідок та дозволів стало недоцільно, шкідливо і, навіть, небезпечно. Корупційні традиції у правоохоронних органах Саакашвілі розчавив у один момент, начисто реформувавши міліцію та ліквідувавши ДАІ. Нині в Грузії багато поліції, але це, на відміну від України, де міліція сама є загрозою для здоров’я і навіть для життя мирних людей, гарантує порядок і безпеку громадянам. Напівокупована Грузія на вільних від Росії територіях сьогодні набуває цілком європейського обличчя, хоча бідність населення і тотально убогий вигляд помешкань у грузинських селах нагадують владі про довжелезний шлях, який вона ще має подолати, аби вивести країну з совкового мороку. Є впевненість, що з цього шляху грузини вже не зійдуть. Це стало зрозуміло якраз не після Революції Троянд, котра допомогла Саакашвілі розпочати грузинську люстрацію влади, а саме після подій дворічної давнини. Вторгнення Росії на території незалежної Грузії раз і назавжди вкорінили у свідомості кожного грузина розуміння того, хто є для них партнером, хай і потенційним та зовсім ненадійним, а хто ні за яких обставин ним стати не зможе. Росія для Грузії – ворог, москаль – агресор та окупант. Це не ставлення до окремих людей, це ставлення до громадян, які презентують інтереси цілком конкретної держави. В той час як в Україні московські лизоблюди продовжують нав’язувати дискусію про невідворотне партнерство з північним сусідом та годують нас байками про “славянскає братства” і “рускій мір”, грузини на власній шиї відчули “братні” обійми Москви та знають, якою кількістю знищених співвітчизників та зруйнованих родин вимірюється ціна російської дружби. Ми безнадійно відстали від них у пізнанні банальної істини про те, що Москва ніколи не була, не є і не буде надійним та рівноправним партнером. Для України, як і для Грузії – це стратегічний ворог номер ОДИН. Брутальні амбіції кремлівських карликів Путіна й Медведєва мають тяглість ще від звірств Андрія Боголюбського, через Пєтра і Єкатєріну, приправлені самодурством Романових, українофобією Лєніна, деспотизмом Сталіна, ідіотизмом брєжнєвщини й мають коріння з тих боліт, на яких у брутальному синтезі угро-фінських племен, монголо-татарської крові з несуттєвими домішками слов’янства було сформовано так звану “рассєйскую”, а насправді – московську націю. Сила її впливу й присутності в будь-якому середовищі – шкідлива й спустошлива! Це особливо очевидно, якщо порівняти грузинську автономію Аджарію, яку Саакашвілі заходився успішно перетворювати на чорноморське лазурове узбережжя та наш Крим.

Без перебільшення Батумі за відсутності росіян перетворився на мрію кожного цивілізованого туриста з Європи і, безперечно, України. Чітко визначивши найжорсткіший тон у дипломатичних стосунках з Москвою та поставивши мур на шляху експансії російських олігархів у власну економіку, Грузія позбулася всесвітньовідомого хамства москальських туристів, блатних понтів рускагаварящіх курортників та тюремної пісенної лірики. На пляжах Батумі немає сміття, не чути московських брутальних матюків і не видно вічно перепитих мармиз московського походження. Упродовж близько 40 кілометрів прибережної лінії на шляху від Кутаїсі до Батумі мені не вдалося побачити приватних маєтків місцевих чи, не дай Боже, російських олігархів-скоробагатьків, які би загородили вихід до моря та узурпували частини пляжу. Море у Грузії – для всіх! В будь-якій кількості і безкоштовно!!! Сервіс укупі з грузинською гостинністю та низькими цінами не дає змоги віднайти альтернативи для відпочинку в Європі. Про Україну й наш Крим, натомість, говорити без обурення важко. Повсюди тотальна зневага до державної мови, у вжитку – окупаційний сленг. Не лише в Криму, але й в Одесі, Миколаєві, Херсоні та Бердянську й Маріуполі українці не почуваються як удома. Брутальне матюччя, блатний шансон, совковий сервіс і неспівмірні з ним ціни – все це наслідок російської присутності в Україні та нашої з вами до цього байдужості. На відміну від Грузії, ми вже давно не маємо вільного виходу до моря та більшості українських річок – всупереч Конституції їх перетворили на приватну власність. Причому, значна кількість цих безцінних рекреаційних земель з подачі доморощених зрадників опинилася в руках московитів-українофобів, на кшталт Лужкова.

Узявши під тотальний контроль український інформаційний простір та встановивши в Україні власну маріонеткову владу, Москва зухвало лізе у кишені та душу до українців. Голова кремлівської окупаційної адміністрації Янукович та кримінально-олігархічна більшість у Верховній Раді повним ходом перетворює дрібні паростки української демократії на квазі-авторитарну модель держави за московським зразком. Українські ЗМІ перетворилися на рупор пропаганди чужих нам цінностей та гундяєвского “рускага міра”. Реформи, оголошені в країні за програмою “Україна для людей”, у чому ніхто й не сумнівався, реалізуються лише для цих самих окремих кількох десятків “людей”, котрі не мають нічого спільного з українцями та у певний момент будуть готові вирушити світ за очі у пошуках цивілізації, до якої звикли самі, але яку ні за що не збираються нести в Україну. Янукович та його оточення сьогодні вчиняють з Україною так, як могли б це робити лише добірні яничари. Випещена в дусі ліпших совкових традицій, стерилізована від будь-яких національних та духовних сентиментів ця “каманда праффесіаналів” саме і є такою за своєю суттю. Тому контрасти з Грузією, де президентом є націоналіст Саакашвілі у поЯнучареної України разючі. Чи будемо ми з цим миритись і як довго уміємо терпіти подібну над собою наругу? Осінь, гадаю, покаже.